Портфоліо

1. Моя автобіографія.

2. Мої праці.

ДИДАКТИЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ МОТИВАЦІЙНИХ АСПЕКТІВ УМІННЯ ВЧИТИСЯ

В умовах запровадження оновленого змісту початкової освіти на засадах компетентнісного підходу результатом навчання є сформованість у молодших школярів ключових та предметних компетентностей, які засвоюються особистістю в активній навчальній діяльності і є індивідуальною здатністю.

Мотиваційний компонент уміння учнів учитися є базовим для становлення молодшого школяра як суб’єкта учіння, оскільки саме він спонукає до активного навчального пізнання [1].

«Навчання по-різному впливає на розумовий розвиток, залежно від того, наскільки  успішно  воно виховує  в  учнів  повноцінні мотиви  учіння. Дослідні дані свідчать, що структура навчальної діяльності, адекватна цілям навчання, є чинником формування в учнів не лише системи операцій і знань, а й пізнавальних інтересів, бажання вчитися, допитливості, любові до книги, прагнення до самоосвіти» [1, с. 4].

Водночас, мотиваційне забезпечення учіння молодших школярів залишається складною проблемою, яка потребує комплексних дидактичних досліджень, використання педагогічної діагностики, забезпечення системного формувального впливу впродовж усієї початкової школи.

Серед ключових компетентностей, що формуються у молодших школярів, пріоритетним є уміння вчитися, оволодіння яким за відсутності цілеспрямованого формування становить для дітей значні труднощі. Досліджуючи проблему формування у молодших школярів уміння вчитися як ключової компетентності, учені визначають необхідність системного та індивідуально спрямованого забезпечення цього процесу [2].

Вивчаючи мотиваційну складову як компонент навчальної діяльності, такі науковці, як М. Алексєєва, Б. Баєв, М. Боришевський, Ю. Гільбух,

С. Гончаренко, М. Дригус, О. Дусавицький, Г. Костюк, С. Максименко,

В. Моляко, В. Моргун, В. Рибалко, В. Семиченко, І. Синиця,

О. Скрипченко, визнають її провідною. Учені вважають, що саме у молодшому шкільному віці формуються основи мотивації навчальної діяльності і саме тому цей вік має важливі резерви розвитку мотиваційної сфери учнів. Педагоги наголошують, що у молодшому шкільному віці можна сформувати новий тип ставлення  до  навчання,  наприклад,  інтерес  до  способу  набуття  знань  (В. Давидов, В. Рєпкін, Н. Бібік), зорієнтувати учнів на спосіб пізнання, що має безпосереднє відношення до оволодіння навичками XXI століття, зокрема до готовності навчатися впродовж життя.

Незважаючи на наявність багатьох наукових праць, в яких аналізуються особливості розумового розвитку та навчальної мотивації учнів, деякі питання в означеному напрямку й досі залишаються відкритими.

Метою статті є обґрунтування сукупності дидактичних умов, які сприяють формуванню повноцінної мотивації учіння молодших школярів.

Мотивація навчання (цілі, потреби, інтереси) спрямовує й організовує процес пізнання, надає йому спонукального особистісного значення. Мотиви, які безпосередньо не пов’язані з діяльністю, але позитивно впливають на її успішність, є зовнішніми. До них можна віднести позитивне ставлення дітей до школи, загальну допитливість, довіру до вчителів, прагнення мати певні речі, змінити свій статус тощо.

Внутрішні мотиви пов’язані безпосередньо із самим процесом учіння і його результатами. Внутрішня мотивація учіння виникає поступово, у багатьох учнів початкових класів вона нестійка й залежить від ситуації (цікаве завдання, змагальність, підтримка вчителя та ін.). Мотиви учіння в кожної дитини – глибоко особистісні, індивідуальні. Зовнішня поведінка учня, його ставлення до навчання – це «поверхня» водойми, що живить бажання вчитися й долати пізнавальні труднощі.

Відомо, що мотиви учіння школярів дуже різні, найбільш значущою для ефективності навчальної діяльності й саморозвитку учнів є мотивація, зумовлена інтелектуальними почуттями й досягненнями та пізнавальними інтересами [3].

Проте, у відповідному віці діти слабо володіють здатністю вільно і точно висловлювати свої думки, здійснювати рефлексію мотивів. Усвідомлення молодшим школярем себе як учня, своєї поведінки далеко не завжди є адекватним.

Використовуючи методики (бесіда-інтерв’ю, анкетування), розповіді та твори дітей («Мій день у школі», «Я та мої друзі»), які були застосовані при опитуванні учнів мого класу (протягом навчання в 3-х та 4-х класах), з’ясовано, що більшість учнів навчається  тому, що «у школі цікаво» - 45 %, «я дізнаюся про нове» - 18%, «пишатимуться батьки, похвалить вчитель» - 20%, «вступлю до Вишу та отримаю добру роботу» - 12%, «у мене багато шкільних друзів» - 20% [1].

Аналіз відповідей дає змогу зробити висновки про те, що для молодших школярів характерний широкий діапазон мотивів учіння, отже, цей процес є полівмотивованим. Для школярів характерне переважання мотивів, пов’язаних із внутрішньою мотивацією, тобто зі ставленням до пізнавальної складової учіння. Зафіксовано зростання ваги соціальних мотивів учіння. («хочу вчитись, щоб потім одержати гарну роботу»). Це пояснюється зростанням впливу соціального середовища, усвідомленням частиною дітей складності дорослого життя і потреби самостійної праці.

Досить вагомим мотивом учіння у дітей цього віку є ставлення до їхніх навчальних успіхів учителя і батьків. Тому досить помітний відсоток вибору учнями мотивів: «учусь, бо хочу одержати похвалу вчителя», «хочу, щоб батьки мною пишалися».

Спостереження й бесіди з учнями підтверджують загальне позитивне ставлення молодших школярів до школи, їхню допитливість, розумову активність, безпосередність, відкритість. Водночас привертають увагу такі ознаки нерозвиненості мотивації учіння: ситуативність (хиткість) виявів інтересу, нестійкість вольових зусиль, емоційного стану, слабка усвідомленість учнями своїх пізнавальних потреб (вагаються у визначенні, який навчальний предмет їм найбільше подобається, що в них найкраще виходить у навчанні тощо). Чимало дітей свою позицію учня як суб’єкта учіння визначають лише за оцінками вчителя, а не через усвідомлення свого ставлення до навчання й реальні досягнення та ін.

Результати опитувань доводять, що для формування повноцінної мотивації учіння молодших школярів необхідно будувати освітній процес відповідно до комплексу таких дидактичних умов:

·        цілеспрямоване формування в учнів позитивного ставлення до навчання, як особливої цінності їхнього життя;

·        гуманне ставлення з боку вчителя до всіх учнів незалежно від їхніх успіхів у навчанні, підтримка прагнень самостійно думати і діяти;

·        формування суб’єктно-суб’єктної позиції учня та вчителя;

·        формування допитливості, пізнавального інтересу, дослідницької позиції, збагачення змісту навчання особистісно орієнтованим, емоціогенним матеріалом, а методики – проблемно-дослідницькими задачами;

·        створення сприятливого навчально–розвивального середовища [1];

Реалізація кожної з цих умов потребує тривалої, узгодженої роботи вчителя, вихователя і батьків. Не слід сподіватися на швидкі зміни у виявах позитивної мотивації учіння, адже в кожного різні навчальні можливості й потреби.

Організація навчання, тобто зовнішні умови, опосередковано впливає на мотивацію учіння, яка є глибоко внутрішнім індивідуальним процесом і не може бути негайним наслідком ізольованого використання навіть дуже ефективного засобу (скажімо, дидактичних ігор, безбального оцінювання тощо). Стосовно формування позитивної мотивації таке спрощення зумовлює поспішні висновки: наприклад, не вивчив учень вірша – лінивий; ніяк не за пам’ятає правило – не хоче вчитися; не виконує швидко вказівок учителя – просто упертий. Бажання вчителя «розкласти по поличках» учнів на гарних і поганих зумовлює примітивність педагогічних засобів впливу на дитину.

У навчальній діяльності для самостійного досягнення очікуваного результату потрібна особлива зосередженість розумових і вольових зусиль. Це  відбувається,  коли  діяльність  учня  цілеспрямована,  він  усвідомлює  й

«приймає» мету, а не йде лише у «фарватері цілі, яку накреслює вчитель» (Г.І. Щукіна).

Серед пізнавальних мотивів керованим і найзначнішим є пізнавальний інтерес, який виникає і зміцнюється в ситуації пошуку нових знань, інтелектуального напруження, самостійної діяльності. Тому, якщо перед учнями ставляться лише готові цілі, а знання тільки повідомляються й закріплюються, активність згортається, інтерес згасає. Основою успішного мотиваційного розвитку молодших школярів із різними навчальними досягненнями є гуманізація навчальної взаємодії, яка сприяє суб’єктності навчання, коли школяр реально може виявити здатність до самостійного учіння.

Які актуальні потреби дитини має задовольняти навчальна діяльність?

Насамперед – потребу в особистому контакті з учителем на уроці (прагнення дістати схвалення, підтримку своїх дій), відчути право висловлюватись, ставити запитання, мати власну думку. Характерна риса поведінки молодших учнів з учителем – їхня «демократичність», мимовільність реакцій. Дитині, особливо першокласникові, дуже хочеться, щоб учитель особисто їй приділяв увагу на уроці; звертався до неї, називаючи на ім’я, а не на прізвище; якось виділяв голосом, поглядом, жестом. Нерідко молодші діти прагнуть різними способами привернути увагу вчителя, що для них є особистісно важливим.

Для мотивації навчання молодших школярів важливим стимулом є розподіл уваги вчителя між учнями на уроці. Рівномірно розподілити увагу на одному уроці об’єктивно неможливо, але в межах робочого дня (упродовж усіх уроків) треба прагнути, щоб жодна дитина не залишилася поза контактом з учителем. Мотивація навчального спілкування залежить і від швидкості та справедливості реакції вчителя на непередбачені ситуації поведінки учнів. Не потрібно часто зауважувати дітям, які повільно працюють або відволікаються під час роботи. Доцільно зосередити увагу на позитивному прикладі, звертаючись до всіх, називати й окремих учнів. Позитивний емоційний фон мовленнєвої поведінки вчителя на уроці створюють невербальні сигнали, які він подає учням, коли виразом очей, рухами засвідчує своє ставлення. Наприклад: «Я тобою цікавлюсь!», «Я хочу, щоб ти  все зрозумів!»,  «Тобі залишилось  ще одне  зусилля, зроби  його»,

«Зараз я підійду  до тебе».  Треба обережно  користуватися зауваженнями, цінувати не стільки «класичну» учнівську позу, скільки вміння дитини слухати, зосереджуватися на головному, бо більшість інформації на уроці надходить через органи слуху. Тому гострота, довільність, чіткість слухового сприймання учнів мають бути об’єктом доброзичливої уваги педагога.

Гуманні стосунки на будь-якому уроці й поза ним мають утверджувати людську гідність кожного учня, здібного і не здібного, запобігати виникненню страху перед покаранням, приниженням. Якщо на уроці встановлюються такі стосунки, дитина не боїться висловити свою думку, яка може не збігатися з позицією більшості й навіть учителя, реалізуючи своє право бути мислячою особистістю. Турбота про емоційне благополуччя дитини на уроці аж ніяк не зменшує уваги вчителя до виховання в молодших

школярів довільності дій, зосередженості уваги, вольових зусиль для досягнення кращих навчальних результатів. Тому, під час засвоєння нового матеріалу, коли є потреба домогтися гостроти уваги учнів, учителю доречно використовувати у своєму мовленні логічну паузу, логічний наголос, виразний жест, вольове забарвлення голосу, зовнішні опори, що фіксують

«маршрут» його пояснення.

Отже, у вихованні бажання вчитися головне – у внутрішньому змісті, тобто в тих стосунках, які виникають і розвиваються у навчальній діяльності між учителем та учнями. Дуже важливо, щоб розумна вимогливість поєднувалася з неоціненною рисою гуманного вчителя – умінням не пропускати момент, коли дитині особливо потрібні допомога та увага. Педагогам не завжди вдається розпізнати психічні стани учнів під час уроку, хоча від того, наскільки адекватно вчитель розпізнає психічні стани дітей, їхні почуття, залежать своєчасність і адекватність емоційної регуляції навчально-пізнавальної діяльності молодшого школяра, що, у свою чергу, впливає на мотивацію учіння.

Особливо значущою для молодших школярів є педагогічна підтримка вчителя й однокласників під час переживання тривоги, хвороби, невпевненості. Наприклад, як зустрічають у класі дитину яка прийшла після тривалої хвороби. Завжди говорю: «Як добре, що ти видужав. Ми тебе згадували. На перерві я тебе про все розпитаю…». Тоді й багато дітей підходять до нього розпитують, щось показують. Наприкінці дня цікавлюся:

«Як у тебе минув день? Чим тобі допомогти?». Саме так можна вмотивувати стосунки у навчальному процесі, адже навчання, як підкреслював В. О. Сухомлинський, – не механічне передавання знань учителем учневі, а складні моральні відносини. Абстрактні моральні категорії дитина цього віку усвідомлює через конкретне ставлення до себе вчителя й товаришів. А якщо ж педагог не знає міри у вимогливості, то малюк вважатиме його несправедливим, у нього погіршиться ставлення до навчання. Тому ніколи не можна досягати успіхів у навчанні за будь-яку ціну – несправедливі вимоги, перевтому, залякування дітей тощо [4, с. 454].

Позиція гуманного вчителя – за зовнішніми ознаками «прочитати» внутрішній стан учнів, уміти знаходити контакт, спрямовувати зусилля не на боротьбу з поганим, а на зміцнення, розширення доброго, розумного, що є в кожній дитині. Саме від довіри й поваги до вчителя найкоротший шлях до позитивного ставлення учня до навчання і школи загалом. Неодмінна умова особистісно орієнтованого спілкування вчителя з учнями – вміння володіти словом. Точність, доступність, однозначність запитань учителя – дуже важливі, але недостатні характеристики педагогічного мовлення. Без емоціогенного впливу слова на уроці не можна створити сприятливий психологічний клімат, викликати позитивні інтелектуальні почуття: здивування, захоплення, сумнів, очікування нового. Наприклад, заборона може звучати як вимога, наказ, розпорядження, попередження, вказівка, порада, натяк, рекомендація, осуд, наполягання, повчання, докір, пропозиція. Якщо учень є об’єктом впливу вчителя, це виявляється у його пасивній позиції виконавця. Суб’єктність навчання орієнтована на ситуації співпраці, діалогу, передбачає самооцінку, рефлексію школярів. Типові ознаки авторитарного й особистісно–орієнтованого стилів організації навчальної діяльності молодших школярів наведено в таблиці:

Учень – об’єкт

Учень – суб’єкт

Учитель: мету уроку, як правило, повідомляє сам. ü У процесі пояснення: подає матеріал, проходить тему, «озброює» знаннями, повідомляє і передає знання; ü бореться    за      якість, ü викорінює помилки, ü постійно контролює, ü сам перевіряє й оцінює; ü надає   перевагу   фронтальним   завданням,   ü не довіряє  успіху «слабких»         учнів,                  ü авансує «сильних», ü налаштований більше на труднощі й невдачі, ніж на успіхи дітей, ü часто перериває висловлювання учнів: «Не запитуйте зайвого, я сам скажу...», «Робіть тільки так, як я сказала…», «не почну, поки всі не сядуть рівно...»; ü уникає методик, як передбачають вільне спілкування, робочий шум, зміну середовища класу.

Учитель:  до  визначення  мети  уроку  залучає учнів. ü Не озброює знаннями, а створює умови для їх активного засвоєння; ü розвиває самостійність, підтримує її емоційно й діяльнісно; ü створює ситуації успіху; ü заохочує до діалогу, виявлення особистого ставлення до виконуваної роботи: ü пропонує завдання на вибір, заохочує взаємонавчання; ü    виправляє учнів, спираючись на позитивне; ü    уникає гіперопіки; часто використовує парну й групову роботу;      ü    формує      здатність    до рефлексії, зміцнює бажання досягти успіху; ü    залучає      до самооцінювання; ü    заохочує рефлексивні судження; ü    активізує життєвий досвід.

Емоціогенним стимулом мотивації учіння молодших школярів є використання на уроках дидактичних казок і дидактичних ігор (лінгвістичних, музичних, математичних). Дидактична казка – поліфункціональний метод, який відповідає особливостям сприймання і світорозуміння молодших учнів. «Через казкові образи у свідомість дитини входить слово з його найтоншими відтінками; воно стає сферою духовного життя дитини, засобом відбиття думок і почуттів – живої реалії мислення» [5, с. 54].

Підтримує емоційність навчання, образне мислення й мовлення дітей побудова уроків з елементами драматизації, римованих завдань, включення в навчальні діалоги ігрових персонажів, використання технічних засобів. Нині в учителя є відповідні технічні засоби, тому доречне залучення яскравої, динамічної інформації, яка добре підживлює позитивні емоції, увагу дітей усього класу.

Отже, емоційне забарвлення думки, яке виникає під впливом емоційної насиченості   змісту   навчання,   незвичних   способів   постановки   завдань, «емоціогенних» методів, ефективно стимулює внутрішню активність молодших учнів, бажання вчитися. На розвиток особистості зовнішні умови прямо не впливають, але внутрішні чинники не залишаються незмінними під впливом зовнішніх. Завдяки взаємодії сприятливих зовнішніх умов і внутрішньої готовності дитини вчитися успішно розвивається її допитливість, поступово формується пізнавальний інтерес, у якому переплітаються інтелектуальні, вольові та емоційні компоненти.

Сприятливий емоційний фон для мотивації навчання створює використання музики в різних формах: музичні позивні окремих уроків (наприклад, образотворчого мистецтва, музики, рідної мови, фізкультури), застосування музики під час фізкультхвилинок, виконання деяких видів самостійних завдань під тихе звучання музики (зокрема ліплення, малювання, опис природного явища, складання творів за уявою).

Оцінювання вчителем навчальних досягнень учнів сильно впливає на формування в них позитивного чи негативного ставлення до навчальної діяльності, самооцінку своїх навчальних можливостей. На зв’язок оцінки з навчальною активністю, самооцінкою, інтересом учнів до навчання наголошено в багатьох дослідженнях В. О. Сухомлинського, Ш. О. Амонашвілі та ін. Водночас оцінка - це лише один із засобів мотивації, вона не повинна витісняти внутрішніх мотивів, що є більш тривалими і значущими. У початкових класах мають домінувати вмотивовані оцінювальні судження вчителя, які допомагають учневі усвідомити, як саме він впорався з роботою, що вийшло добре, у чому помилка, як її краще виправити.

Змістове оцінювання стимулює дітей до праці, до самовдосконалення. Тому в цих висловлюваннях передаю схвалення, підтримку в різній словесній формі (впорався з роботою, зможеш і надалі добре вчитися); перспективу удосконалення, поради щодо одержання допомоги і т. ін. Спостерігаючи, як я проводжу вербальне оцінювання, діти поступово засвоюють, як треба аналізувати свою роботу, здійснювати взаємний контроль і оцінювання. Саме мотиваційну функцію контролю й оцінювання навчальних досягнень учнів указано першою з-поміж тих, якими має керуватися вчитель початкових класів [6].

Для формування позитивної мотивації учіння важливо правильно користуватися критеріальним оцінюванням. У  процесі відносного оцінювання дитина порівнюється сама із собою, зі своїми здобутками: з чого почала і чого досягла. Таке оцінювання показує сходинки розвитку конкретної дитини. Чи треба дітей порівнювати між собою у процесі оцінювання? Зазвичай це негативно впливає на емоційне самопочуття школяра й на відносини між учнями, які стабільно мають слабкі знання, і тими, хто одержує найвищі бали. Якщо вчитель час від часу вдається до порівняння навчальних досягнень дітей, то це має не принижувати їхню гідність, а навпаки, стимулювати до взаємодопомоги й підтримки, не роз’єднувати дитячий колектив.

Будь-яка оцінка суб’єктивна, хоча вчителі користуються одними нормативами визначення рівнів навчальних досягнень. Окремими педагогами для оцінювання робіт своїх вихованців, перевага надається оцінним судженням і балам, але майже не практикується самооцінювання учнів. Це означає, що суб’єктом контрольно-оцінювальної діяльності є лише вчитель. За таким підходом він сам перевіряє зроблене, оцінює, висловлює остаточну думку, тому поступово учні звільняються від потреби себе контролювати й оцінювати; бо їхні дії із самоконтролю й самооцінки стають зайвими. Недостатньо використовуються на практиці перспективна й відтермінована

оцінка, що справляють на дітей позитивний вплив, якщо вчитель чітко й доброзичливо роз’яснює, за яких умов учень може досягти значно вищої оцінки. Важливо розкривати кожній дитині, як відбувається саме її рух за сходинками пізнання. Особливо це стосується оцінних суджень щодо якості роботи учнів із низьким рівнем навчальної мотивації.

Навчання молодших школярів полівмотивоване, формування повноцінної мотивації потребує системних впливів. Співвідношення між зовнішніми й внутрішніми стимулами учіння молодших школярів динамічне, що зумовлене як віковими, так і індивідуальними особливостями ставлення дітей до пізнання, сформованістю загальної готовності до навчання, впливом навчального та сімейного середовища. Вияви негативного впливу на мотиваційний складник учіння, зумовлені різними чинниками (порушення довіри між учнем і вчителем, складнощі в міжособистісних стосунках між однокласниками, неуважність батьків до навчальних проблем дитини, висока

«вартість» навчальних досягнень окремих дітей, несправедливе оцінювання тощо).

Найважливішими дидактичними умовами успішного формування в учнів позитивної мотивації є забезпечення суб’єктності навчання, гуманізація навчальної взаємодії, урізноманітнення організаційних форм, справедливе оцінювання, сприятливе розвивальне середовище, емоційність і проблемність змісту та методики навчання.

Література:

1.         Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. Київ : Радянська школа, 1989 . 608 с.

2.         Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи / за ред. О. В. Овчарук.  Київ :  К.І.С., 2004. 112 с.

3.      Коробко С. Л., Коробко О. І. Робота психолога з молодшими школярами : метод. посіб. / за ред. С. Д. Максименка. 2-ге вид. Київ : Літера ЛТД, 2008. 416 с.

4.      Сухомлинський В. О. Вибрані твори : у 5-ти т. Київ: Радянська школа, 1976. Т. 2. 670 с.

5.      Сухомлинський В. О. Вибрані твори : у 5-ти т. Київ : Радянська школа, 1976. Т. 1.654 с.

6.       Інструктивно-методичні матеріали щодо контролю і оцінювання навчальних досягнень учнів початкових класів загальноосвітніх навчальних закладів : лист Міністерства освіти і науки України від 28.01.2014 р. № 1.  URL: https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/metodichni%20recomendazii/1_9-415.docx  (дата звернення: 29.11.2019).